Сергій Тригубець: "В українському футзалі триває зміна поколінь"

Сергій Тригубець - неординарна особистість в українському футзалі. Хто цікавиться цим видом спортом, той представлення цього гравця не потребує. За свою кар’єру Сергій Тригубець неодноразово пограв у топових клубах України, Білорусі та Ірану, неодноразово ставав чемпіоном України. Окрім того, що зараз грає у футзал уже на аматорському рівні, тренує нову для себе команду і виховує сина. Буквально кілька тижнів тому Сергій став найкращим бомбардиром Всеукраїнського фіналу АФЛУ. Про свою насичену спортивну кар’єру Сергій Тригубець охоче розповів для futsalua.org..

– Сергію, розкажіть, як розпочиналася Ваша кар’єра?

– Як і у багатьох футзалістів, усе розпочалося з футболу. З 1986 по 1995 роки перебував у секції СДЮШОР. Тренером був Сергій Сільвай. Виступав за рівненський «Верес», який згодом розпався, після чого перейшов грати за вищоліговий футзальний клуб «Случ».

– Наскільки важко було перелаштуватися з футболу у футзал, все-таки тренування тут інші та й загалом інший вид спорту?

– Не сказав би, що було важко. Сформувався, як гравець перш за все у футболі, тому у футзал почав грати без розкачки.

– Чи був мандраж в іграх проти зірок українського футзалу?

– В тому віці у мене було настільки велике бажання грати в улюблену гру, що за хвилювання не думав. Воно буває у кожного спортсмена. «Случ» виступав у вищій лізі України, йшов на 4-му місці й мій дебют випав на гру з «Інтеркасом». Програли ми тоді з рахунком 0:8, я вийшов на останні п’ять хвилин, і три рази впав (сміється).

– З «Случем» також не склалося?

– Так, команда розпалася, а мене забрали в армію. Думав, що про футбол доведеться забути. Але завдяки Віталію Засморжуку мене відпускали на тренування. Грали ми тоді за команду міліції, яка виступала на різноманітних турнірах як в Україні, так і за кордоном. У 1999 році утворився МФК «Рівне» - це наступник команди «Случ». Грали ми тоді у першій лізі України. Відіграв там два роки, після чого отримав пропозицію від «Енергії». У мого хорошого приятеля Сергія Пуддубного президент «Енергії» Олександр Стефанків запитав, кого можна було би взяти на підсилення, після чого він порекомендував мене. Приїхав у Львів, виграли турнір «енергетиків», після чого став повноцінним гравцем цього клубу. Сезон тоді був успішним, як і наступні. З «Енергією» дограв друге коло в першій лізі, а потім зайняли друге місце в плей-офф і підвищилися у класі.

– Як тобі дався переїзд до Львова? Як пройшов процес адаптації?

– Що Піддубний, що я добре влилися в колектив. З першого дня перебування в команді виборов місце в основному складі. Хоча доводити щось і в житті, і на тренуваннях треба було щодня. Одразу ж пригадалися слова одного з тренерів «Енергії» Андрія Василитчука. Він про це постійно нам говорив. З «Енергією» навіть вдалося виграти чемпіонство, але це буде згодом. А поки що вище четвертого місця ми не змогли стрибнути. – А потім Ви перейшли в «Інтеркас»… Перебрався туди у 2005 році, коли запросив Станіслав Гончаренко. Якщо чесно, тоді хотів піти з «Енергії». У столиці команда була сильнішою, можна було щось виграти, а, можливо, й стати чемпіоном. Тоді думав саме так. Втім, так склалися обставини, що перейшовши у київський клуб, то якраз «енергетики» й стали чемпіонами, а ми зайняли спершу друге, а потім третє місце. Не буду лукавити, коли скажу, що на перших порах у Станіслава Гончаренка було важко, але потім уже звик до усіх вимог.

– «Інтеркас» припинив своє існування, після чого Ви знову повернулися до Львова.

– Так, хорошу команду в Києві розпустили, всі гравці отримали статус вільних агентів і я опинився знову у Львові. Цього разу у «Тайм-машині», яка тоді вражала своїми результатами. Щоправда, заграти там так і не зумів через травму – порвав хрестоподібні зв’язки. Десь тоді підвів лікар з Києва, який сказав, що нічого страшного немає, а вже тоді потрібно було робити операцію. У Станіслава Гончаренка тоді був сильний підбір гравців і потрапити у склад з моїми проблемами зі здоров’ям було вкрай важко. Прийняв рішення грати за «Енергію». На той час в цій команді грала лише молодь, в команді було кадрове перезавантаження, а мені була потрібна ігрова практика. Сталося так, що повернувся в «Тайм», де знову не вдалося заграти, після чого повернувся в «Енергію», де з командою здобув бронзовий комплект нагород. Після чергового повернення в «Енергію» нарешті почав грати в «Таймі», але команда уже розпадалася, тому прийняв рішення повертатися в Рівне. За «Кардинал» тоді забив 16 голів. Було це уже у 2011 році.

– Після «Кардинала» знову було повернення до Львова.

– Так. Після рівненського етапу відбулося чергове повернення до Львова. Вже з Станіславом Гончаренком «Енергія» стала чемпіоном, мені запропонували новий контракт, але перед матчами Кубка УЄФА зламав ногу й вибув з обойми команди на певний період часу. Уже потім Станіслав Олександрович покинув клуб.

– Як складався період життя, коли Ви стали мільйонером?

– Після виступу в «Кардинал-Рівне» надійшла пропозиція спробувати свої сили у чемпіонаті Білорусії в команді «Граніт» з Мікашевичів. Зарплату мав більше десяти мільйонів у місцевій валюті, тому свій перший мільйон заробив саме в Білорусі (сміється). Грав там близько п’яти місяців, щоправда нічого особливого виграти не вдалося.

– Іран – особлива сторінка Вашої кар’єри.

– На цей час мені вже було 34 роки, тому розумів, що це може бути останній шанс заграти десь в серйозній команді. Моя майбутня команда «Дабірі» була діючим чемпіоном країни, тому довго зволікати не став. Приїхав в Україну, два дні побув у Львові і відправився в Іран, де перебував протягом трьох місяців. Мене, як і Олександра Бондаря, скаути цієї команди побачили на турнірі в Кувейті, куди ми літали з «Кардиналом-Рівне».

– Як взагалі рівень футзалу в Ірані, чи не було проблем з мовою і чому покинули команду?

– Рівень футзалу в Ірані був тоді на досить пристойному рівні Моя команда йшла на 3-4 місці. Завершили чемпіонат п’ятими. Акцент там робиться на індивідуальні дії. Обіграти один в один тебе може навіть воротар. За польових гравців вже мовчу. Мовних проблем не було, адже менеджер клубу і кілька партнерів по команді знали англійську. Якщо треба було щось серйозніше, то були люди, які допомагали. Тим не менше дискомфорт був, адже, окрім мене, в команді були лише іранці. Загалом в іранській кар’єрі провів 8 матчів, забив один гол. Розійшлися, тому що керівництво клубу вирішило грати у подальшому лише своїми виконавцями.

– Які були особливості твого контракту в Ірані?

– Нічого особливого. Він був як англійською, так й іранською мовами. Підписав його одразу ж по прильоту. Щодо фінансових умов, то платили те, що й обіцяли. До речі, клуби з Ірану та Білорусі виявилися єдиними в моєї кар’єрі, де не виникло жодних фінансових запитань. В інших командах вони були, але не бачу сенсу тепер про це говорити.

– Зараз Ви суттєво виділяєтеся на аматорському рівні, а от якби надійшло запрошення пограти у професійному клубі, погодилися б?

– Ні. Хіба що у статусі граючого тренера. А так, щоб мною хтось керував, то ні. Та, і довелося б збільшити вимоги до себе. В аматорському футзалі десь можна грати за рахунок набутого досвіду, чого б не зробив у професіоналах, де треба тренуватися кожного дня, а то й двічі на день.

– Нещодавно Ви у складі команди «Надія» стали чемпіоном аматорської футзальної ліги України. Які враження залишилися від цього турніру?

– Враження, звісно, лише позитивні. Добре що є подібні змагання й будемо сподіватися, що з кожним роком вони будуть все більше та більше розвиватися. Також приємно, що став найкращим бомбардиром турніру, але, як і перемога на змаганнях, була здобута завдяки всім гравцям нашої команди.

– Зараз у Львові Ви почали серйозно тренувати команду «Галицька Здоба». Як Ви далеко хочете вивести цю команду? Які тренерські плани?

– На даний час тренерська робота мені подобається. Команду «Галицька Здоба» прийняв тоді, коли вона виступали в Третій лізі Асоціації футзалу Львівщини. Зараз ми виступаємо в Гранд-лізі. У майбутньому хотілося б стрибнути ще вище.

Коментарі